shop-mayki.ru
Главная У моего ребенка простотит

Циклопентолат курить

Таблица гимнастики для глаз


Читать дальше

Кардиолог плптное отделение

Быстро ли развивается при курении появляется эмфизема


Читать дальше

Причина развития гипергликемии у больных со 2 типом сахарного диабета

Правильное плавание если поясничная межпозвоночная грыжа


Читать дальше

Вірші про зиму про запоріжжя 9-10 років


медикаментозное лечение цистита

Віталій Іванович Шевченко

- Що, людей не вистачає? Так ми тобі цього мусору підкинемо! -
з розмови командирів, що підслухав у 1944 році на передовій
сержант 3-го Українського фронту Сергій Дідик.

- Кому потрібна ваша правда, якщо вона заважає нам жити?
(Генерал армії Олексій Єпішев)

1.

Коли замислююсь над подіями Другої світової війни, мені чомусь постійно ввижається ось ця картина, яку міг би написати, мабуть, один похмурий Данте – коли маршал Жуков на тому світі підійшов до входу в Аїд, то там його зустріли ті, кого він безжально поклав у багатьох битвах.

Стоять вони і мовчки дивляться на свого маршала – танкісти і артилеристи, піхота, мінери, зв`язківці, офіцери і солдати, молоді і не дуже. Ті, хто загинув на самому початку, у 1941 році і ті, хто відійшов у вічність у квітні 1945 року, за кілька днів до закінчення війни.

І серед них десь загубився і мій брат Альоша Балабанов, вісімнадцятирічний хлопец із Єлисаветградщини...

Звільнили його з якогось табору в Німеччині і відправили на фронт спокутувати гріхи, які йому приписав Сталін. Збереглася єдина фотокартка, яку він устиг надіслати додому. Шкіра і кості, але щаслива посмішка на обличчі. Замість того, щоб відправити додому, як це робилося у всьому цивілізованому світі, його запроторили у пащу Молоху...

Згадую його, хоч було мені всього три роки, коли Альошу забрали у Німеччину. Ледь, ледь пам`ятаю, що хтось нахилився наді мною, усміхнений, якісь слова лунають біля мене, оце і все, та ще бачив його листи, які він писав з Німеччини до своєї мами, моєї тітки Наталки, старшої сестри мого батька...

В лютому 1945 року пропав безвісти, але тітка Наталка все життя чекала Альошу додому. Не дочекалася...

І хоч я розумію, що то була війна, що загинуло багато людей на ній, але не покидає мене почуття, що "не стільки тії вороги..." бо вбили його злочинною поведінкою свої, безжально відправивши на передову.

2.

Не дивно, що усе своє свідоме життя читаю все варте уваги про війну, вивчаю її, щоб розібратися з тим, що має таку безжальну назву – Велика вітчизняна війна... Так само як і життя тих, хто стояв на чолі військ, керував ними, направляв їх у бій.

За вже більш як п’ятдесят років після війни і досі треба продиратися до святої правди через хащі відвертої брехні та байдужих перекручень. І дивує, що люди, які на ній воювали, ветерани, теж не дуже переймаються правдою. Й досі перебувають в полоні стереотипів та обману. Навіть культивують їх.

Тому  у цьому есе хочу розповісти про одну із головних постатей другої світової війни – маршала Жукова, про якого пишуть як про найвидатнішого полководця минулої війни.

І я так тривалий час думав, але...

В тоталітарній системі навіть талант не може проявити себе у повній мірі, і він повинен бути таким, як усі. А Жукову, як виявилось, і таланту Бог не дав.

3.

Освіта у майбутнього маршала була більш ніж скромна – закінчив трьохкласну церковно-парафіяльну школу. І хоча постійно займався  самоосвітою, а в 20-х і 30-х рр. його посилали часто на різні курси та школи для підвищення кваліфікації, але систематичної вищої освіти не отримав. Це, мабуть, такі , як Жуков, казали у свій час: "Мы академий не кончали!"

Жукову поталанило. В 30х рр., коли репресії торкнулися Червоної Армії, він не стояв близько до репресованих військовиків і тому дуже швидко просувався по службових щаблях. В кінці 1938 року 43-річний Жуков призначається заступником командуючого військами Білоруського військового округу.

Мабуть, так і котилася б воєнна  кар’єра Жукова до початку війни з Гітлером, а, маючи на увазі, що він служив у Білорусі, то можна і передбачити, що б з ним сталося, як і у багатьох командирів в 1941 році  — військові невдачі, полон, смерть, тяжке поранення, або швидкий сталінський суд і розстріл...

Але саме тоді нагодилася подія, яка виокремила Жукова поміж інших командирів. Сталіну був потрібний військовоначальник, який зумів би протистояти японцям у Монголії  і  за пропозицією начальника Генерального штабу Б. М. Шапошникова, якому сподобався Жуков, коли той інспектував війська у Білорусі, він був затверджений Сталіним командуючим 1-ю армійською групою військ у Монголії 1.

4.

Про події на Халхін-Голі написано багато, тому я не буду їх переповідати, зупинюсь на головному.

Користуючись тим, що кордон між Монголією та Китаєм в районі ріки Халхін-Гол не був демаркований, японці вторглися на територію Монголії і підійшли по ріки Халхін-Гол з надією, що цей клапоть піщаних дюн відійде до них 2.

Але не в традиціях тоталітарної держави поступатись кому-небудь. Правда, спочатку перевага була на боці японців. Тому було вирішено замінити командуючого групою військ. Так з`явився на берегах Халхін-Голу Жуков.

В запеклих боях 3-5 липня та 20-29 серпня 1939 року військам, очолюваних Жуковим, вдалося витиснути японців від ріки Халхін-Гол на територію Китаю.

Я навмисне застосовую саме цей термін (витиснули), бо в літературі з цього питання багато розбіжностей.

Як згодом виявилося, радянські джерела зменшували свої втрати і значно перебільшували втрати японців.

Сам Жуков у своїх "Спогадах і роздумах" пише, що 3 – 5 липня в боях брали участь з боку японців 10 тисяч штиків, в той час як радянські війська мали понад тисячу 3.
Жуков пише далі, що в результаті  липневих боїв "залишки японських військ, що захопили гору Баїн-Цаган, були повністю знищені на східних схилах гори в районі річки Халхін-Гол.  Тисячі трупів, маса забитих коней, безліч роздавлених і розбитих гармат, мінометів, кулеметів і машин устеляли гору Баїн-Цаган.  У повітряних боях за ці дні було збито 45 японських літаків,  у  тому  числі  20  пікірувальників 4."

Щось дуже забагато для тисячі штиків!

Саме з боїв під Халхін-Голом  виніс Жуков переконання, що переможців не судять. Бо, як сказав поет:

"Разделен издревле труд:

Города сдают солдаты,

Генералы их берут 5."
Історик Микола Яковлєв теж підтверджує слова маршала про події 3 – 5 липня: "Ворог втратив до 10 тисяч чоловік, майже всі танки, більшу частину артилерії 6."
Після завершення боїв, на розборі в Тамцак-Булаці Жуков повідомив: "З обох сторін брало участь у боях до 815 літаків, більш як 1000 гармат і мінометів, біля 132 тисяч людей, 1065 танків і бронемашин. Японці втратили на Халхін-Голі біля 61 тисячі вбитими, пораненими та полоненими 7."
Яковлєв додає: "Радянсько-монгольські війська втратили 18,5 тисячі чоловік вбитими і пораненими 8."

До недавніх часів так і вважалося. Але дослідження сучасних істориків відкрило зовсім іншу картину.

Всього на Халхін-Голі загинуло біля 9 тисяч радянських і монгольських військовослужбовців, тих, хто пропав безвісти - 1143 чоловіка і 15251 поранено 9.  З японської сторони загинуло 9471 чоловік, 9087 поранених та 2350 хворих 10.
Ці дані навів американський історик Елвін Кукс у своїй книзі "Номонган" (так в японській і західній літературі називаються бої біля річки Халхін-Гол, за назвою містечка, яке розташоване біля річки - В.Ш.), яка вийшла у 1985 році 11. 

Виявляється, що 6-а армія генерала Огісі не була розгромлена, як тоді відрапортував рідній партії і її вождеві майбутній маршал.

І перемога була вже не такою блискучою, як з легкої руки Жукова писали всі в Радянському Союзі.

Втрати радянських військ красномовно показують, що вже тоді, на початку своєї полководницької кар`єри, Жуков не жалів підлеглих, гнав у бій, не зупиняючись ні перед чим.

Відомий генерал Петро Григоренко у своїх спогадах свідчить,  що під час боїв на річці Халхін-Гол Жукова весь час підправляв командуючий фронтовою групою генерал Штерн 12.

Чому ж Жуков спочатку не справлявся з рішенням таких важливих (і звичайних для командуючого!) завдань, як організація правильного вводу в бій і постачання військ угруповання, яка по своїй кількості на той час не перевищувала корпус?

Мабуть, відсутність досвіду командування великими з`єднаннями і нелюбов Жукова до штабної роботи і налагодження тилу.

Тут слід згадати атестацію Рокосовського, коли Жукова призначили командиром 2-ї кавалерійської бригади: "...штабну роботу Жуков ненавидів, що пояснюється як браком освіти, так і сугубо практичною спрямованістю мислення майбутнього маршала 13."
Петро Григоренко справедливо підмітив: "За два роки перед війною він зробив карколомний злет 14." Пояснення тут одне – репресії в армії, які вивільнювали посади, і на яких призначали командирів, що не мали досвіду керування великими масами людей.

Але відсутність досвіду і військової освіти Жуков компенсував жорстокістю по відношенню до підлеглих.

 Розстріл і пониження у званні чи посаді він вважав найбільш дійовими засобами у досягненні мети 15. 
Наприклад, тільки на Халхін-Голі Жуков віддав 17 наказів про розстріл підлеглих. І якби не Штерн, який добився їх відміни, з нещасними суворо так і вчинили б 16.
Через два роки Жукова вже ніхто не стримував 17.
Цікаво ще й таке, Григоренко згадує, що після завершення подій на Халхін-Голі, групою офіцерів була написана велика праця, де узагальнювався досвід боїв на Халхін-Голі. Після чого її направили в Генштаб, там книгу прочитали і гаряче підпримали. Але коли Жуков очолив Генштаб, то він уважно прочитав її і наклав таку резолюцію: "Вони  там не були і нічого не зрозуміли. В архів." І досі цю книгу в архіві не знайшли 18.

5.

Закінчуючи розповідь про події на Халхін – Голі, хочу навести рядки зі спогадів Костянтина Симонова: "Згадуючи Халхін-Гол, Жуков почав з кінця, з масштабів поразки, якої зазнали японці.

- Пам`ятаю, ми якось заїхали в район річки Хайластин-Гол. Там, коли японці намагалися вирватися з оточення, їх зустріла наша 57-а дивізія, і вони залишили там стільки вбитих, що коли їдеш вночі по цьому полі бою – то чути, як ребра хрустять під машинами 19..."
Той же Симонов приводить слова Жукова, які він сказав вже після війни: "Я до сих пір люблю цю операцію 20."
І не дивно. Бо саме ця операція стала тим фундаментом, на якому виросла майбутня полководницька кар`єра Жукова. Саме через події на Халхін-Голі Жуков познайомився із Сталіним, саме завдячуючи ним він став командуючим Київським військовим  округом, а невдовзі, з 1 лютого 1941 року, і начальником Генерального штабу Червоної Армії 21.

6.

Жукову пощастило, і він на фінську війну, як Штерн, не потрапив, бо, мабуть, тоді б його кар`єра полководця там і закінчилася, як у того ж Штерна, якого за наказом Сталіна розстріляють у жовтні 1941 року. Після чого вже ніхто не міг відібрати лаври переможця на Халхін-Голі у Жукова.

Короткочасне керівництво Київським військовим округом цікаве в біографії Жукова однією маловідомою сторінкою.

За домовленістю з Гітлером у червні 1940 року Сталін захопив у Румунії Бесарабію і Північну Буковину. Завдання по захопленню територій виконував саме Жуков із підлеглими йому трьома арміями 22.
У своїх "Спогадах і роздумах" Жуков з гумором пише про це – побачивши, що румуни  вивозять з територій, що залишають, залізничний транспорт, устаткування заводів та матеріальні припаси, Жуков дав розпорядження висадити на річці Прут десантників і перешкодити вивозу. Сталін спитав Жукова, чого він не виконує домовленостей з румунським урядом, той доповів, Сталін посміхнувся і на цьому все закінчилося 23.

Насправді ж усе було не так.

Коли люди взнали, що їх передають від Румунії до СРСР, то зчинилась паніка і всі, хто не захотів залишатися, почали тікати разом із румунськими військами – офіцери, чиновники, поміщики, інтелігенти, заможні селяни, дрібні торговці, ремісники 24.

І на річці Прут, де висадилися десантники, Жуков виконував справжні поліційні функції, залишаючи цивільних людей на території, окупованої Червоною Армією. Згодом значна частина їх опиниться в таборах ГУЛАГу і загине.

Не думаю, що Жуков був таким наївним і не знав цього.

7.

Тепер ми підійшли до періоду складного в житті Жукова – до передвоєнних років, коли він був на чолі Генерального штабу і саме на нього лягає відповідальність, як одного з керівників Червоної Армії, за поразки 1941 року.

У своїх спогадах він цьому періоду відводить цілий розділ, який називається "Напередодні Великої Вітчизняної війни 25." Але читач може там знайти все, крім правди. Бо тільки останнім часом історики нарешті розібралися, що саме в 1941 році у липні Сталін збирався почати війну з Гітлером і тому всі його штаби, включаючи і Генеральний, готувалися до вторгнення у Європу 26.
В лютому 1941 року був прийнятий мобілізаційний план під назвою "Гроза" 27.

Тому і великі скупчення військ і техніки біля кордонів, про які 45 років нам постійно твердили, що їх там тримали для захисту від німецького нападу.

Але хто розуміється на військовій справі, той знає, що довго тримати відмобілізовані війська не можна, або їх треба використовувати або розпускати.

Зрозуміла річ, після нападу німців і перемоги над ними, жоден з тих, хто брав участь у плані "Гроза", не прохопився ні словом. Ні Сталін, ні Жуков з Тимошенком і Ворошиловим. Вони всі перефарбувалися у жертв агресії і заробляли на цьому політичний капітал. Але недарма ж говориться, що все таємне колись стає явним. Те, що ми сьогодні відкриваємо для себе у подіях 1941 року, за кордоном відомо давно. Тому і поразки 1941 року були визначені наперед. Інакше і не могло бути.

Щоб остаточно переконати тих, хто ще сумнівається, наведу ось такий приклад. 4 червня 1941 року політбюро ЦК прийняло рішення про формування до 1 липня 238-ї стрілецької дивізії, "укомплектованої  особовим складом польської національності  і  особами,  які знають польську мову  і  перебувають  на  служб і в  частинах  Червоної  Армії" 28.

Думаю, зрозуміло, що ця дивізія формувалась для того, щоб використати її під час нападу на Німеччину. Іншої причини важко знайти.

Тому ми і зустріли 22 червня 1941 року не підготовлені до оборони, бо готувалися через два тижні напасти на Німеччину.

А про людей, як завжди, ніхто не думав...

8.

На керівників держави і армії 22 червня звалилося, як сніг на голову. Вони не чекали такого розвитку подій. Були впевнені, що тримають їх під контролем.

Наслідки цієї авантюристичної політики були страшні – тільки влітку і восени 1941 року німці майже повністю розгромили 11, 8, 27, 34, 7, 5, 37, 26, 6, 12, 38, 18, 9, 17, 3, 10, 13, 4, 20, 21, 22, 16, 19, 32 та 24 армії. У полон потрапили 3,8 мільйона радянських солдат і офіцерів 29.

Ще фінська війна показала, що бойова виучка радянських військ дуже слабка. Події початку війни з Гітлером це підтвердили, війська, яких хотіли кинути в Європу, відступали по всіх напрямках.

Відчайдушні спроби зупинити німців ні до чого не приводили...

За ці перші місяці втрати радянських військ вбитими, пораненими та полоненими склали близько 8 мільйонів чоловік – не менше 2/3 від загального числа уведених у бій військовослужбовців 30. В той час як німці мали на Східному фронті втрати не більше як 831 тисячу чоловік 31.

Червона  Армія по танкам втратила 20,5 тисячі машин – 9/10 того, що мала на початок війни. Також було знищено 101 тисяча гармат і мінометів з приблизно 113 тисяч, які числились за Червоною Армією до 22 червня.

Вже до 10 серпня було також знищено 10 тисяч радянських літаків, практично всю авіацію, яка була тоді в прикордонних округах 32.

Тільки під Ленінградом і Москвою німців пощастило зупинити. Спочатку Сталін вдався до своїх випробуваних методів. Було розстріляно керівництво Західного фронту на чолі з командуючим фронтом, генералом армії Д.Павловим. Але Сталін швидко зрозумів, що такі дії викличуть більше негативного ніж позитивного. І вже до кінця війни генералів такого рівня, навіть за серйозні прорахунки, більше не розстрілював.

9.

А що Жуков? За цей час він був зміщений з посади начальника Генерального штабу і на посаді командуючого Резервного фронту провів бої по знищенню Єльнінського виступу німецьких військ.

Єльнінська операція була першою успішною наступальною операцією радянських військ у масштабі фронту. Але в оперативно – стратегічному відношенні цей наступ приніс не користь, а шкоду. Поки Жуков штурмував Єльню, танки Гудеріана громили війська Центрального та Південно – Західного фронтів. Краще, мабуть, треба було допомогти арміям генерала Кирпоноса 33.
За даними сучасного дослідника Соколова під Єльнею радянські війська зазнали втрат близько 75 – 80 тисяч чоловік, а німці в той же час приблизно 7 тисяч, у тому числі – 1740 вбитими і тих, хто пропав безвісти 34.  Тобто, вже в першому бою, проведеному Жуковим, видно, що він воював, не шкодуючи життя власних солдат і офіцерів. Як побачимо, ця тенденція зберігалася у полководця до самого кінця війни.

10.

Тому зупинимось на найбільш відомих битвах, проведених Жуковим.

Битва під Москвою...

"Радянська енциклопедія історії України" про співвідношення сил супротивників пише таке: "Для наступу на Москву нім.-фашист. командування зосередило в складі групи армій "Центр" 77 д-зій (понад 1 млн. чол.), 1700 танків, 950  літаків, понад 14 тис. гармат і мінометів. Ворогові протистояло 95 рад. д-зій (бл. 800 тис. чол.), 782 танки, 6808 гармат і мінометів, 545 літаків 35."
З цими цифрами погоджується, в основному, і Борис Соколов, підкреслюючи, що в радянських джерелах є тенденція до завищення кількості групи армій "Центр", щоб переконати всіх, хто цікавиться історією війни, що німці мали перевагу не тільки в техніці, а і в людях 36.
Бо, як пише той же Соколов, під Москвою "одна наша дивізія губила стільки ж людей, скільки 150 німецьких 37."

Як воювали радянські війська під Москвою, видно з щоденника бойових дій німецької 4-ї танкової групи: "Не вірилось, що противник буде атакувати нас на цьому широкому полі, призначеному хіба що для парадів.

...Але ось три шеренги вершників посунули на нас. По освітленому зимовим сонцем простору мчали в атаку вершники з шаблями... Перші снаряди розірвалися в гущі атакуючих... Дуже швидко страшна чорна хмара повисла над ними. В повітря злітають розірвані на шматки люди та коні... Ті, хто вцілів, були добиті вогнем артилерії та кулеметів 38."
Німці не вірили, що атаку повторять. Але помилились: "І ось із лісу несеться друга хвиля вершників. Неможливо собі уявити, що після загибелі перших ескадронів кошмарна вистава повториться знову... Проте місцевість була вже пристріляна, і загибель другої хвилі кінноти відбулася ще швидше, ніж перша 39."

Не дивно тепер, що в кожному селі на Україні є братська могила визволителів. Дивує інше, що ветерани, які залишились живими, дуже швидко все це позабували.

11.

Курська битва...

Жуков, як представник Ставки координував дії фронтів під час Курської битви. Що ми тут бачимо? Теж саме, що і в попередніх битвах.

За останніми даними, які були оприлюднені в книзі "Гриф секретности снят", в Курській битві радянські війська втратили, як мінімум, 144 тисячі бійців і командирів і перевершили німецькі втрати майже в сім разів 40.  При таких втратах гріх було не перемогти! Радянська тактика завалювання супротивника трупами продовжувалась...

12.

Битва за звільнення Білорусі...

З 21 по 23 червня 1944 року 1-й Прибалтійський, 1-й, 2-й і 3-й Білоруський фронти в кількості два з половиною мільйона солдатів перейшли в наступ 41.  Тактика ведення боїв в Білорусі була така ж сама. Успіх в Білорусі Червона Армія купила дорогою ціною. Радянські втрати пораненими та вбитими в липні і серпні 1944 року поступаються лише втратам липня і серпня 1943 року, коли вони були найбільшими за всю війну 42.

13.

Думаю, я вже переконав читача, що воювали наші воєначальники найпримітивнішими методами.

Але на закінчення хотів би розповісти, хоча б коротенько, про штурм Берліна.

Перше про що треба попередити читачів, що Берлін був у зоні впливу радянських військ і американці не збиралися захоплювати столицю Німеччини. Тому всі розмови про те, що радянські війська намагалися першими увійти у Берлін, щоб випередити американців, на совісті фальсифікаторів.

Тобто, можна було б, оточивши Берлін, почекати, коли німці самі припинять опір, як це зробили американці стосовно німецьких військ у Рурі. Але "найкращі у світі маршали" були іншої думки.

І 16 квітня, за три тижні до закінчення війни, Сталін ізЖуковим та Конєвим кинули у бій частини 1-го Білоруського та 2-го Українського фронтів. І поклали там 200000 солдатів та офіцерів 43.

Скільки тоді було загублено молодих життів! Не піднімається рука у мене написати, що винні у їхній смерті німці, ні, винні наші маршали, яких у нормальних арміях усього світу за таке керівництво давно б судили... А у нас їх робили і роблять героями, отцями нації... Згадайте, хоча б, встановлення пам`ятника Жукову у Харкові...

14.

І не Жуков виграв війну, а ті, хто мерз і голодував у окопах (на Калінінському фронті в першому кварталі 1943 року померло від голоду 76 бійців 44), хто піднімався і йшов в атаки на позиції німців, хто лежить тепер у братських могилах від Сталінграда до Берліна.

Мабуть, важко буде встановити імена всіх. Це повинна була зробити ще колишня влада, бо полеглі на фронтах війни своїми життями зберегли її.

Але, як радянська влада не берегла їх за життя, так вона не подбала про їхню пам`ять після смерті. І тільки в наші дні завершилося видання книги Пам`яті України, де приведені всі відомі на сьогодні імена загиблих. Так, по Запорізькій області, коли починали роботу над "Книгою Пам`яті", вважалося, що земляків наших, загиблих на війні, було 90385 чоловік. Після завершення друкування книги, їх стало 124428 45.  Але, мабуть, і це не остаточні дані.
І все ж таки зроблений перший крок в напрямку увічнення всіх героїв "...війни Гітлера – Сталіна 46". Думаю, саме так треба називати ту війну, як назвав її наш видатний письменник Улас Самчук, а не "Велику Вітчизняну", як охрестили її різні сталінські блюдолизи.

15

Картина була б неповною, як би не привести тут свідчення командуючого американською армією у Європі, майбутнього президента США, генерала армії Ейзенхауера. З"явилось воно в нашій пресі вже в перебудовчий період. Ось що пише генерал у своїх мемуарах: "Мене дуже вразив російський метод подолання мінних полів, про який розповів Жуков. "...Коли ми підходимо до мінного поля, наша піхота провадить атаку так, наче цього поля немає. Втрати, які війська несуть від протипіхотних мін, вважаються такими самими, які б ми мали від артилерійського та кулеметного вогню... Атакуюча піхота не підриває протитанкові міни. Коли вона досягає найдальшого кінця поля, утворюється прохід, по якому йдуть сапери і знімають протитанкові міни, щоб можна було пустити техніку."

Я подумав собі, що було б, якби якийсь американський чи британський командир притримувався б подібної тактики, і ще яскравіше уявив перед собою, що сказали люди в будь – якій із наших дивізій, якби ми зробили подібну практику частиною своєї військової доктрини.

...Наскільки я міг бачити, Жуков приділяв мало уваги методам, які ми вважали життєво необхідними для підтримання морального духу в американських військах: систематична заміна частин і створення їм умов для відпочинку, надання відпусток і максимальний розвиток технічних засобів боротьби, щоб не піддавати людей непотрібному ризику на полі бою. Усе це було звичайною справою в американській армії, але, здавалось, було невідомо у тій армії, в якій служив Жуков 47."

16

Залишається тільки розповісти про атомний експеримент на Тоцькому полігоні (під Оренбургом).

В період з 9 по 14 вересня 1954 року там були проведені польові навчання в умовах "максимального наближення до бойових." 40 тисяч радянських військовослужбовців було свідомо піддані впливу радіації від вибуху "своєї" атомної бомби. Зрозуміла річ, що ні Жуков, ні інші генерали, які керували вченнями, в зоні радіаційного зараження не побували.

Страшніше цього навіть і придумати не можна. 30 тисяч учасників навчань вмерли від променевої хвороби на протязі наступних двох – трьох років. А вцілілі 10 тисяч залишилися інвалідами і не дожили до старості 48.

Що це таке я знаю. Мій брат Серьожа у 1970 році був призваний на військову службу, там його в Бродах Львів-ської області, а він служив у ракетних військах, опромінили і в 1971 році /було йому 20 років/ комісували.

Повернувся він додому калікою, без освіти і без професії. Судилося йому ще прожити двадцять років...І ці двадцять років перетворилися на чекання смерті... Скільки здоров`я забрало воно у нас, його рідних та батьків...А там свідомо спрямували на смерть 40 тисяч молодих життів... За цей злочин принаймні треба ув`язнювати у тюрму, а Жуков 1 грудня 1956 року отримав свою четверту зірку Героя Радянського Союзу...

17.

18 липня 1974 року Жуков скінчив свій життєвий шлях, пішов у безсмертя, залишивши історикам давати оцінку своїм трудам. І треба прямо сказати, що оцінка для нього буде невтішною.

Бо на цьому світі немає нічого вищого за неповторне життя людське, яке так не жалів маршал...

ДОДАТОК

На закінчення приводжу документи, які, на мій погляд, підтверджують мої думки в цьому есе.

Записку і єдиний лист, який написав з передової мій тесть Болгарин Костянтин Дмитрович (1907 – 1944). Він загинув 7 лютого 1944 року на Нікопольському плацдармі. Мій тесть взагалі був людиною не військовозобов`язаною. Був білобілетником, бо мав хворе серце. Але потрібна була перемога, "одна на всіх", а за ціною, звісно, не стояли, тим більше чужими життями...

Про долю хлопчика Семена Слободяника мені розповів його брат Микола Терентійович, ветеран війни, на фронті був лікарем, переніс багато, на  жаль, його вже немає з нами...

Микола Терентійович розповів, що забрали брата, як і всіх його односельців, зразу ж після звільнення і в першому ж бою поклали під сусіднім селом.

- Не встиг навіть досвіду набратись! — зітхнув тоді Микола Терентійович, — якби набрався, то зостався б живим...

А сам Жуков рік прослужив у запасному полку, набираючись військових знань, і тільки через рік потрапив в окопи першої світової війни... Так що знав Жуков, як треба навчати солдат!

1.

Записка К.Д. Болгарина дружині А.М. Болгариній перед відправкою на фронт.

Адрес:
с. Матвеевка, 4 квартал, дом №66,
Писклова Нина Павловна
(ім`я та по батькові нерозбірливо)

Эту записку возьми с собой (Болгарин Константин).

Надя! Я ухожу на фронт, а ты пойди в с. Матвеевку и забери барахло:

1) Фуфайка; 2) Пимы; 3) Рубаха верхняя; 4) Рубаха сподняя; 5) Кальсоны; 6) Шапка.

с. Рубановка колхоз «Заря»
Болгариной Нади Мих.
(жовтень 1943 року)
(архів автора)

2.

Лист К.Д. Болгарина рідним з фронту.

Адреса: Запорожская область
Н(ово) - Серогозского района
С. Рубановка Зеленовский с/с № 1
Колхоз «Заря»
Для Болгариной Настасии Михайловны
Зворотня адреса: Полевая почта 28204 Ч
Болгарину
12/01 –44  р.

 Здравствуйте родные Надюша, мама и моя дочурка Томочка! Первым долгом сообщу я вам о том, что я жив здоров, нахожусь на передовой, сидим в окопах, со мной есть один Рубановский Василь Жупрялка (?). Находимся недалеко от Рубановки. Надюша напиши как ты живешь как твое здоровье а также мамы и Томочки. Получает Шура от Сергея письма, кто с моих товарищей жив и кто вернулся домой. Теперь, Надюша, как тебе не трудно держать корову, но корову старайся удержать. Ирины не слышно. Вообщем пиши все, я буду очень и очень рад. Писать я кончаю. Пиши поскорей. С приветом, Костя. Целую вас всех особенно свою дочурку Томочку.

Адрес: Полевая почта 28204 Ч Болгарину.
На зворотній стороні штамп: просмотрено Военной Цензурой 04893.
Та нерозбірлива поштова печатка.
(архів автора)

3.

Болгарин Константин Дмитриевич

Витяг з «Книги пам`яті України»

Запорізької області про рядового Болгарина К.Д.

Болгарин Константин Дмитриевич, русский. Призван в 1943 г. Рядовой. Погиб 07.02.1944 г. Похоронен: Великолепетихский р-н, Херсонской обл.

(Книга пам`яті України.Запорізька обл., том І, кн. І, Місто Запоріжжя (А - О), Дніпропетровськ, «Січ», 1994 р. стор. 84)

Наш батько був українцем.

4.

Свідоцтво Маршала Радянського Союзу О. Василевського про Нікопольський плацдарм.

"Зимою сорок  третього - сорок четвертого року, коли ми вийшли 4-м і 3-м Українськими фронтами на нижню течію Дніпра і відрізали Крим, але ще не увірвалися в нього, у німців залишався проти нас на східному березі Дніпра так званий Нікопольський  плацдарм. Я, як і командуючими фронтами, не думав, що плацдарм має для нас безпосередню небезпеку, і вважав за потрібне вирішувати подальшу справу на Західному березі Дніпра – наносячи удари углиб, через Дніпро, набагато північніше плацдарму. Ми вважали, що таким чином примусимо німців самим піти з цього плацдарму. Саме так ми доповідали Сталіну і доповідали не один раз. Але він в цьому випадку уперся.

...ніякі наші переконання на нього не впливали, і він вимагав від нас не зважаючи ні на що відібрати у німців цей плацдарм. І скільки ми поклали людей у невдалих атаках на отой плацдарм, тільки Бог знає!"

(К. Симонов, Глазами человека моего поколения. Размышления о И.В.Сталине, М),
Изд - во Агентства печати Новости, 1988 г., стор.  461

5.

Витяг з «Книги пам`яті України" Запорізької області про рядового Слободяника С.Т.

«Слободяник Семен Терентьевич. 1925 г. р. Русский.  Призван в 1941 г. Рядовой. Погиб 21.10.1943 г. Похоронен: с.  Подгорное Васильевского района Запорожской области».

(Книга пам`яті України. Запорізька обл., том 8. Оріхівський район, Пологівський район, Дніпропетровськ, "Січ",1995 р. стор. 276)

В 1941 році Семен Слободяник ніяк не міг призиватись.

6.

Похоронка батькам рядового Слободяника С.Т.

№ 813 Копия извещения

Ваш сын красноармеец Слободяник Семен Терентьевич уроженец Киевской области Ракитянского района с.Житнеюр в бою за Социалистическую Родину, верный воинской присяге проявив геройство и мужество был убит 21 октября 1943 года похоронен Запорожская область Васильевский р-н 1,5 км севернее д.Карачекрак настоящее извещение является документом для возбуждения ходатайства о пенсии (Приказ НКО СССР № 220 1941 г.).

Подлинное извещение за надлежащими подписями.
8/11 –44 г.
Райвоенком майор (підпис) Малинко

Нач. 1-й части майор (підпис) - Пиринский або Гиринский.
(Архів автора)

7.

Витяг з "Книги пам`яті України" Кіровоградської області про мого брата Альошу Балабанова.

Балабанов Алексей Дмитриевич. 1920 г.р. г. Ульяновка, украинец. Призван в 1941 г. Рядовой. Пропал без вести в феврале 1945 г.»

(Книга памяти Украины, Кировоградская обл. Том 6, г. Светловодск, Светловодский район, Ульяновский район, Устиновский район, Кировоград. Гос. Центр – Укр. Изд. 1995 г. стор. 371)

В скупій інформації "Книги пам`яті України" дві помилки. Мого брата в 1941 році не призивали, бо був він молодшим за 1920 рік.

8.

Витяг з «Книги пам`яті України" Запорізької області про дядька моєї дружини Болгарина М. Д.

Болгарин Николай Дмитриевич"Болгарин Николай Дмитриевич, 1903 г.р., русский. Призван в 1941 г. Погиб 18.01.1943 г. Похоронен: г. Донецк.»

(Книга пам`яті України, Запорізька обл. в двох книгах, кн. 1, місто Запоріжжя (А-О), Дніпропетровськ, "Січ", 1994 р. стор. 84)

Знову в коротенькій інформації дві помилки. Дядько Микола був на строковій службі і тому призиватися у 1941 році не міг, і був він українцем!

Але рідні дізналися про день загибелі та де він похований, саме з цієї книги. Все життя вважали, що дядько Микола пропав безвісти.

А виявляється, що всі ці роки десь в архівах зберігалися відомості про нього. Його мати, бабуся Марія, і його дружина, тітка Ксеня, так і померли в невіданні.

Але ті, хто гнав людей на загибель, після війни не переймалися "дрібничками", як доля дядька Миколи. А таких були мільйони.

9.

З листа німецького офіцера рідним додому

(серпень 1941 р. під Києвом)

"На відстані у 600 метрів ми відкрили вогонь, і цілі відділення в першій хвилі атакуючих повалилися на землю...Вцілілі одиночки тупо йшли вперед. Друга хвиля теж понесла втрати, але зімкнула шеренги над трупами своїх товаришів, які полегли у першій хвилі. Потім, як по якомусь знаку, ланцюги людей почали бігти. З їх наближенням стало доноситися безладне розложисте: "Ура-а-а!"...  Першітри хвилі були знищені нашим вогнем... Натиск четвертої хвилі був більш повільний: люди прокладали шлях по килиму трупів..."

(Борис Соколов, Неизвестный Жуков…, Минск, «Родиола плюс», 2000 г. стор. 364)

10.

Витяг з Наказу Ставки Верховного Головного командування від 17 листопада 1941року за №0422 про знищення населених пунктів в зоні бойових дій.

«1. Разрушать и сжигать до тла все населенные пункты в тылу немецких войск на расстоянии 40-60 км в глубину от переднего края и на 20-30 км вправо и влево от дорог.

Для уничтожения населенных пунктов в указанном радиусе действия бросить немедленно авиацию, широко использовать артиллерийский и минометный огонь, команды разведчиков, лыжников и партизанские диверсионные группы…

2. В каждом полку создать команды охотников по 20-30 человек каждая, для взрыва и сжигания населенных пунктов, в которых располагаются войска противника.

...Выдающихся смельчаков за отважные действия по уничтожению населенных пунктов, в которых расположены немецкие войска, представлять к правительственной награде…

4. Военным Советам фронтов и отдельных армий систематически проверять, как выполняются задания по уничтожению населенных пунктов в указанном выше радиусе от линии фронта.

Ставке через каждые три дня отдельной сводкой доносить сколько и какие населенные пункты уничтожены за прошедшие дни и какими средствами достигнуты эти результаты.»

И. Сталин
ЦДАРА, фонд 33987, оп. 3, спр. 1238, арк. 66-72. 11.

Иона Деген

ВАЛЕНКИ.

Мой товарищ, в предсмертной агонии

Не зови ты на помощь людей.

Дай-ка лучше согрею ладони я

Над дымящейся кровью твоей.

И не плачь, не скули, словно маленький.

Ты не ранен. Ты просто убит.

Дай-ка лучше сниму с тебя валенки.

Мне еще воевать предстоит.

(архів автора)

Довгий час авторство цього вірша було невідомим. Тільки у 1990 році дослідник В.Баєвский виявив, що написав його Іона Лазаревич Деген.

Шістнадцятирічним підлітком він пішов добровольцем на фронт, воював танкистом, кілька разів був тяжко поранений, горів у танку і вважався загиблим. З війни повернувся лейтенантом-інвалідом, закінчив Чернівецький медичний інститут, жив у Києві, працював ортопедом у поліклініці, став доктором медичних наук. Зараз І.Л.Деген живе в Ізраїлі. Вірші його не друкувалися раніше ніде, бо дуже вони були сміливі і не співпадали зі стовповим шляхом радянської літератури. Тому і загубилися. Всі поцінувачі поезії вважають їх найкращими творами про війну 1941 - 1945 рр.

Готуючи своє есе до друку, вирішив їх включити у книгу. Бо передають вони без прикрас трагічну атмосферу неприродного буття людей на війні, без тих гучних гасел, мовляв, «никто не забыт и ничто не забыто» або «нам нужна победа, одна на всех, за ценой не постоим».

Дійсно,чужі життя віддавати легко, ніж своє, тут за ціною не стояли...

12.

Думка генерала Петра Григоренка про Жукова.

«То, что Жуков командовал в мирное время полком, дивизией, корпусом и округом, — военного образования заменить не может. И Халхин –Гол это продемонстрировал. Жуков делал там такие детские ошибки, что даже разбирать их неудобно. Еще более беспомощным он оказался в роли начальника Генерального штаба  перед войной и в начале войны. Отличился он, когда, по поручению Сталина, принял командование Западным направлением и добился стабилизации фронта под Москвой. Но сделал он это не какими-либо оригинальными оперативными замыслами и планами, а вводом в бой все новых сил и беспримерной жестокостью.»

(Петро Григоренко, Воспоминания – «Звезда», № 7, 1990 г. стор. 195.)

13.

Наказ Н0073/42 від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців з України.

«…Приказываю:

1. Выслать в отдаленные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов.

2. Выселение производить:

а) В первую очередь украинцев, которые работали и служили у немцев.

б) Во вторую очередь выслать всех остальных украинцев, которые знакомы с жизнью во время немецкой оккупации.

в) Выселение начать после того, как будет собран урожай и сдан государству для нужд Красной Армии.

г) Выселение производить только ночью и внезапно, чтобы не дать скрыться другим и не дать знать членам его семьи, которые находятся в Красной Армии.

3. Над красноармейцами и командирами из оккупированных областей установить следующий контроль:

а) завести в особых отделах специальные дела на каждого;

б) все письма проверять не через цензуру, а через особый отдел;

в) прикрепить одного секретного сотрудника на 5 человек командиров и красноармейцев.

4. Для борьбы с антисоветскими бандами перебросить 12 и 25 карательные дивизии НКВД…

Народный комиссар внутренних дел СССР Берия

Зам. Народного комиссара обороны СССР Жуков

Верно: начальник 4-го отделения полковник Федоров»

14.

Свідоцтво генерала.

И вдруг он (генерал О. В. Горбатов – В. Ш.) просто и ясно обрисовал картину перед штурмом Берлина – штурмовать, вести уличные бои не было никакой необходимости, - можно было обходить его слева и справа, так оно и было уже – и закрывать на запор. Но для рапорта, для престижа, для «историчности» там было положено свыше ста тысяч наших, не считая немцев и населения, - для водружения знамени на обгорелой крыше Рейхстага.

Александр Твардовский, Рабочие тетради 60-х годов – «Знамя», №12, 2000 г., стр. 126.

15.

Иосиф Бродский
На смерть Жукова.

       Вижу колонны замерших внуков,

       гроб на лафете, лошади круп.

       Ветер сюда не доносит мне звуков

       русских военных плачущих труб.

       Вижу в регалии убранный труп:

       в смерть уезжает пламенный Жуков.

Воин, пред коим многие пали

стены, хоть меч был вражьих тупей,

блеском маневра о Ганнибале

напоминавший средь волжских степей.

Кончивший дни свои глухо, в опале,

как Велизарий или Помпей.

       Сколько он пролил крови солдатской

       в землю чужую! Что ж, горевал?

       Вспомнил ли их, умирающий в штатской

       белой кровати? Полный провал.

       Что он ответит, встретившись в адской

       области с ними? «Я воевал.»

К правому делу Жуков десницы

больше уже не приложит в бою.

Спи! У истории русской страницы

хватит для тех, кто в пехотном строю

смело входили в чужие столицы,

но возвращались в страхе в свою.

       Маршал! Поглотит алчная Лета

       эти слова и твои прахоря.

       Все же прими их – жалкая лепта

       родину спасшему, вслух говоря.

       Бей, барабан, и, военная флейта,

       громко свисти на манер снегиря.

1974
(Иосиф Бродский, Часть речи; Избранные стихи 1962 – 1989 гг. М,
«Художественная литература», 1990 г. стор. 261-262.)

Примітки.

Епілог

Свідоцтво невідомого фінського солдата про бої на лінії Маннергейма. Лютий 1940 р.

  Спочатку кілька годин била ваша артилерія. Це було справжне пекло, неначе всі чорти відразу повилазили з болота. Нам пощастило, ми відсиділися в казематі, а від другого взводу, який не встиг залишити траншею, зосталось шестеро чоловік. А потім цепом пішла ваша піхота. Вона йшла так густо, що ми не встигали перезаряджати стрічки. Ствол розпікався до червоного, і жодна куля не летіла мимо цілі. А ваші солдати по штабелях трупів продовжували повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На повний зріст. З одними тільки гвинтівками. Це божевілля, це було дике божевілля. Наш унтер сказав: "Вони надзвичайно хоробрі хлопці, але в них там, нагорі, хтось напевно зійшов з розуму."

(Сергей Дехтяренко, Неизвестная война –«Радуга» (Київ), №11 – 12, 1999 р. стор. 99.)

ГОЛОВНА СТОРІНКА

Источник: http://vitalyshevchenko.narod.ru/po_kilimu_trupiv....


Замедляется метаболизм когда бросаешь курить?